Особливості факоемульсифікації катаракти при псевдоексфоліативному синдромі.

Abstract

Актуальність. Псевдоексфоліативний синдром (ПЕС) – генералізована патологія метаболізму сполучної тканини, яка супроводжується відкладенням аномального екстрацелюлярного мікрофібрилярного матеріалу на поверхні структур в різних органах і тканинах з найбільшою маніфестацією в структурах ока (Ritch R., 2001; Prince A.M., 1987). За даними літератури частота ПЕС збільшується з віком: від 2,5% в осіб до 50 років до 42% в осіб старше 70 років (Sbeity Z., 2008; Naumann G., 2004). Пошкодження клітин пігментного епітелію, дисперсія пігменту райдужки призводить до її атрофії в області сфінктера і зіниці, що відтворює ефект трансілюмінації та унеможливлює мідріаз. Спостерігається відкладення псевдоексфоліативного матеріалу (ПЕМ) у вигляді волокон або включень на передній капсулі кришталика, на зіничному краю райдужки, на відростках війкового тіла, у куті передньої камери та на циновій зв’язкі. Волокна цинової зв’язки найчастіше деформовані і частково розірвані, що клінічно проявляється факодонезом та підвивихом кришталика (Dorairaj S.K., 2008; Schlotzer - Schrhardt U., 2004). Тому факоемульсифікація катаракти при псевдоексфоліативному синдромі через поганий мідріаз та зонулярну недостатність супроводжується високим ризиком інтраопераційних ускладнень. Мета. Вивчити частоту застосування додаткових механічних методів розширення зіниці, стабілізації капсулярного мішку та шовної фіксації ІОЛ при факоемульсифікації катаракти при псевдоексфоліативному синдромі. Матеріал та методи. Під спостереженням знаходилося 25 пацієнтів (40 очей) з катарактою та ПЕС. Вік пацієнтів становив від 56 до 83 років. У випадках коли під час операції після медикаментозного мідріазу та віскомідріазу ширина зіниці залишалася менше 4.0 мм, були застосовані спеціальні пристрої і хірургічні техніки. Для додаткового механічного розширення зіниці використовували ірідоретрактори (Grieshaber), кільця-розширювачі зіниці (Canabrava ring), застосовували хірургічну техніку розтину зіничного краю райдужки цанговими мікроножицями 23G (Geuder). Для стабілізації капсулярного мішку використовували імпланти інтракапсулярні кільця (модель ІІК-13-2, U.S.Optics). У випадках сублюксації капсулярного мішку імплантували трьохкомпонентну інтраокулярну лінзу (ІОЛ) і розміщували оптичну частину в капсулярному мішку по типу «замок», а гаптичні елементи на передній капсулі та у війковій борозні. При вираженій слабкості цинової зв’язки ІОЛ було фіксовано до райдужної оболонки з використанням шву поліпропілену РC-9 10-0. Факоемульсифікація проводилась за методикою «phaco chop» з використанням хірургічної системи «Centurion Vision System». Результати. У 30 випадках (75%) довелося застосовувати додаткові механічні методи для розширення зіниці. У 4 випадках (10%) використовували ірідоретрактори, у 6 випадках (15%) – кільця-розширювачі зіниці Canabrava, у 20 випадках (50%) – техніку розтину зіничного краю райдужки цанговими мікроножицями. Інтракапсулярні кільця для стабілізації капсулярного мішку використовували у 26 очах (65%). У 8 випадках (20%) імплантували трьохкомпонентну ІОЛ, розміщену по типу «замок». У 5 випадках (12,5%) було фіксовано трьохкомпонентну ІОЛ до райдужної оболонки в одній точці з використанням шву поліпропілену РC-9 10-0, у зв’язку з вираженою зонулярною недостатністю. Висновки. Застосування додаткових механічних методів розширення зіниці, стабілізації капсулярного мішку та шовної фіксації ІОЛ під час факоемульсифікації катаракти при псевдоексфоліативному синдромі значно зменшує ризик інтраопераційних ускладнень.