Ефективність антиангіогенної терапії у пацієнтів з субретинальною неоваскуляризацією при ангіоїдних смужках сітківки

Abstract

Ангіоїдні смужки сітківки (АС) – це захворювання очного дна, яке часто асоціюється з системними захворюваннями та зазвичай має двосторонній перебіг. Характеризується наявністю дефектів в потовщеному, кальцифікованому і патологічно крихкому еластичному і колагеновому шарах мембрани Бруха. Поява СНМ у пацієнтів із АС коливається в межах від 72% до 86% у численних дослідженнях. До 71% випадків неоваскуляризація розвивається на обох очах, але не одночасно, з інтервалом приблизно 18 місяців. Мета: вивчити ефективність антиангіогенної терапії у пацієнтів з субретинальною неоваскуляризацією при ангіоїдних смужках сітківки. Матеріал і методи. Дослідження було проспективне, відкрите, рандомізоване, порівняльне. Під спостереженням було 35 пацієнтів (40 очей) з СНМ при АС. Всі учасники були автоматично розподілені (1:1) на дві групи. Першій групі пацієнтів проводились інтравітреальні введення ранібізумабу (0,5 мг), а другій виконувались інтравітреальні ін’єкції афліберсепту (2 мг). Режим лікування для двох груп був PRN з двома завантажувальними ін’єкціями. Оцінювалася гострота зору з максимальною корекцією (ГЗМК), центральна товщина сітківки (ЦТС) за даними ОКТ, кількість виконаних ін’єкцій та безпека лікування на 48 тижні спостереження. Результати. В дослідження було включено нелікованих 35 пацієнтів (40 очей) з СНМ при АС. В групі ранібізумабу – 18 пацієнтів (20 очей) та афліберсепту – 17 пацієнтів (20 очей). Середній вік пацієнтів становив 52 (9) роки (від 43 років до 71 року). Середня ГЗМК до лікування становила 0,33 (0,19). По даним ФАГ в 70% (28 очей) локалізація субретинальної неоваскуляризації була субфовеальною. Початкова середня ЦТС по даним ОКТ становила 321 (82) мкм. Через 4 тижні після початку лікування ГЗМК статистично значимо підвищилась з 0,3 (0,16) до 0,37 (0,2) (р=0,01) в групі ранібізумаб та з 0,36 (0,21) до 0,45 (0,25) (р=0,00) в групі афліберсепт. На 48 тижні в обох групах відмічалось статистично значиме підвищення середньої ГЗМК в порівнянні з початковою до 0,4 (0,25) (р=0,00) в групі ранібізумаб та до 0,56 (0,27) (р=0,00) в групі афліберсепт. Протягом всього періоду спостереження статистично значимої різниці між двома групами не було зафіксовано (р>0,05). Через 4 тижні середня ЦТС статистично значимо зменшилась з 323 (70) до 292 (72) мкм (р=0,00) в групі ранібізумаб та з 319 (95) до 269 (51) мкм (р=0,00) в групі афліберсепт. На 48 тижні в обох групах відмічалось статистично значиме зменшення показнику середньої ЦТС в порівнянні з початковим до 267 (40) мкм (р = 0,00) в групі ранібізумаб та до 252 (31) мкм (р=0,00) в групі афліберсепт. Протягом всього періоду спостереження статистично значимої різниці в показниках середньої ЦТС між двома групами не було зафіксовано (р>0,05). Протягом 48 тижнів дослідження середня кількість інтравітреальних введень в групі ранібізумаб була 7,5 (1,3) і в групі афліберсепт – 5,8 (1,2). Різниця в середній кількості інтравітреальних ін’єкцій проведених в двох групах була статистично значима і була меншою в групі афліберсепту (р=0,00). Протягом всього періоду спостереження в обох групах не було зафіксовано у жодного випадку загальних та офтальмологічних ускладнень. Висновки. У пацієнтів з субретинальною неоваскулярною мембраною при ангіоїдних смужках сітківки відмічалось однакове підвищення гостроти зору та зменшення центральної товщини сітківки при інтравітреальному введенні ранібізумабу та афліберсепту на 48 тижні спостереження. Для підвищення гостроти зору та зменшення центральної товщини сітківки у пацієнтів з субретинальною неоваскулярною мембраною при ангіоїдних смужках сітківки потрібно виконати статистично значимо більше ін’єкцій ранібізумабу ніж афліберсепту.